Стати батьками подружжя мріяло всі сім років сімейного життя і спробували все, але на всиновлення не могли наважитись.
Вінничанин Володимир Сироватко до служби в АТО мріяв про дітей, проте безуспішно. Після чергового запеклого бою, де загинули побратими, чоловік подзвонив дружині зі словами – “повернуся, підемо в дитячий будинок за дитиною – однією”.
Тієї ночі, коли пролунав дзвінок із Луганщини – Надія подумки готувалася до найгіршого.
“Я пам’ятаю, що тоді я сказала: “Боже, якщо буде все гаразд і мій чоловік повернеться з війни, то у нас нема дітей і ми будемо готові, щоб взяти дитину”, – розповідає жінка.
Стати батьками вони мріяли всі сім років сімейного життя і спробували все, але на всиновлення не могли наважитись.
Історію своєї сім’ї три брати нині знають напам’ять. І розповідають її охоче на колінах у батьків. Старший – Артем – іще добре пам’ятає інтернат і дорослих, які були жорстокими до них. Батьки ж воліють про це не згадувати.
У чергу всиновлювачів вони стали одразу, рік шукали дитину до 3 років. Того дня їхали в інтернат за одним хлопчиком, але побачили фото Артема з братиками і не змогли забути.
Вже потім вони згадають, як на весіллі самі собі напророкували саме цих трьох.
“Коли ми тільки одружились, ми за столом казали, що у нас буде троє хлопців”, – розповідають у родині.
Надія і Володимир відверто діляться і труднощами нової родини, про непросте звикання хлопців до життя разом.
“Теоретично всі підтримують, а потім, коли приводиш додому, і вони починають дерти шпалери, битись головю об підлогу, матюкатись… Процес звикання – він довготривалий”, – говорять вони.
У сім’ї Сироватків троє братів уже 5 років і лише зараз батьки відчули, що діти зріднилися з ними.
В Україні майже 17 тисяч дітей чекають усиновлення в інтернатах. І черга з тисячі охочих батьків рухається повільно.