20 лютого – День Героїв Небесної Сотні. Згідно Указу Президента України від 11 лютого 2015 року “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні”.
Саме в ці дні, шість років тому, під час Революції Гідності, протистояння між українським народом і тодішнім режимом сягнуло свого піку. 20 лютого 2014 загинуло найбільше активістів Майдану. Наступного дня, 21 лютого 2014 року, офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Цього ж дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких в жалобних промовах назвали “Небесною сотнею”, а під час прощання з загиблими лунала жалобна пісня “Плине кача…”, яка стала українським народним реквіємом.
Серед полеглих мітингувальників під час Революції Гідності є й уродженці Стрийського району – це Андрій Корчак та Юрій Дяковський.
Андрій Корчак народився 18 липня 1964 року в родині політв’язнів, його дідусь священик отець Яків Боровик був репресований. Андрій виховувався в релігійно-патріотичному дусі.
Закінчив Львівській політехнічний інститут, а опісля працював у мостобудівельному управлінні міста Стрия, а згодом ще й на будівництві храму. Через безробіття був змушений їздити за кордон на заробітки. Однак повертався в Україну, без якої не уявляв свого життя. Бог і Україна жили у Андрієвому серці.
Андрій був надзвичайно простий у побуті та неймовірно любив маму, з якою проживав разом. Був турботливим сином і братом, лікарем для мами і господарем в домі, завжди готовий підтримати добрим словом та порадою своїх рідних.
У Андрія було безліч захоплень, серед яких лижі, футбол, працювати на городі, садити дерева, читав у вільну хвилинку. Він не терпів брехні, лицемірства, пустослів’я та байдужості.
У 2004 році Андрій Корчак був активним учасником Помаранчевої революції. Не залишився осторонь і в 2013 році, поїхав на Майдан після побиття студентів. Він прагнув кращої долі для України, вірив у перемогу добра над злом.
Він не зігнувся
Присвята Андрію Корчаку
У храмі – спокій. Тут –
ані шелесне.
Свічки і ладан – він до цього звик.
Дідусь його у церкві ж був священиком,
А у миру – це Яків Боровик.
Про щось, бувало,
згадували з сумом –
Боліла рідним пам’ять мовчазна.
В його малій голівці зріли думи,
Душа ж ставала чиста і ясна.
Пізніш йому відкрився
біль репресій,
І він збагнув тоді, у чому річ.
Так він і жив – від сесії до сесії
Й молився щиро серед сотень свіч.
Ми ж українці… І за що
карати?
За рідну мову на своїй землі?
Й голубила очима Божа Мати
Й просила: підведися із колін.
Немов йому давала
настанову:
Не гнися, хлопче, люди – це ж не скот!
І не зганьби ні віри, ані мови,
Допоки є вони – то є й народ!
Хто знає, чи було якесь
знамення?
Та як тут всидиш, як піднявся світ!
Зайшов до церкви по благословення,
І ангели йому махнули вслід.
Страшний був бій!
Голіруч – проти зброї!..
Шоломи чорні!.. Як горів Майдан!..
До Борислава привезли Героя…
Він не зігнувся… Він помер від ран…
Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка
Андрій Корчак був десятником третьої Стрийської сотні. Їхати чи ні знов і знов в Київ ні з ким не радився, просто знав, що має там бути. Андрій переконував, що 18 лютого буде мирний похід до Верховної Ради. Востаннє розмовляв з братом Юрієм о 13:30 год., а вже о 15:20 чужий голос в телефоні сказав «Вашого абонента реанімують», а ще через пів години Юрій довідався, що їхня родина осиротіла.
Загинув Андрій Корчак під час сутичок із силовиками у Маріїнському парку 18 лютого 2014 року. Поховали Героя у рідному місті Стрий, йому було 49 років. Залишив стареньку 80-річну маму Дарію Яківну, молодшу сестру Ольгу та старшого брата Юрія
Нагороди та відзнаки
- За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Андрію Корчаку було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
- 4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).
- 8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).
Юрій Дяковський народився 27 лютого 1989 року в місті Стрий, де й проживав. Навчався у Стрийській гімназії імені Митрополита Андрія Шептицького.
Вчителі та товариші по гімназії згадують, що він був дуже розумним і кмітливим, вчився на відмінно. Закінчив гімназію у 2006 році. Юрій після гімназії поступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу.
В житті Юрій був скромним і чесним хлопцем. Він ніколи не міг залишатись байдужим до чужої біди чи горя, завжди був готовий допомогти ближньому всім, чим міг. Був наполегливим і, навіть, дещо впертим – завжди до кінця стояв на своєму, якщо відчував, що він правий.
У грудні 2013 року Юрій залишив навчання та поїхав з друзями до Києва, сказавши рідним, щоо їде на роботу. Він не міг залишитись осторонь та вирішив приєднатися до протестуючих на Майдані, став активним учасником Революції Гідності. Кілька місяців він приймав участь в акціях протесту на Майдані. 10 лютого вступив до лав “Правого сектору”.
“Юрій Дяковський показав себе хоробрим і мужнім хлопцем, який готовий захищати свою Батьківщину.” – розповідає керівник організації «Правий Сектор» на Стрийщині.
Під час силових зіткнень з бійцями “Беркуту” отримав кульові вогнепальні поранення в руку і шию. Але, як тільки загоїлись рани, хлопець знову був готовий віддано боронити свою країну від ворогів.
Нарешті вдома
Присвята Юрію Дяковському
Нарешті вдома! У місті
Стрий
Рида дитина і дід старий,
Ридають рідні і Бог з ікон –
Юрко поринув у вічний сон.
Закриті очі. Німі уста.
На тілі рани, мов у Христа.
Душа – прозорий гірський кришталь,
Пішла до Бога у світлу даль.
Прожив так мало, від
сотні чверть.
Знайшов на сході країни смерть.
Не скривдив й мухи, життя кохав.
Учився в вузі, книжки читав.
Був толерантний завжди
з людьми.
За що убили,
На дно ріки Спустили тіло?
Мабуть, за те,
Що серце він мав палке,
За те, що мову свою
любив,
Що біль країни в собі носив.
В Слов’янськ прибув лиш, щоб правду взнать.
Уже не скаже… Уста мовчать…
Волають рани і дух
згори:
– Вставай, вкраїнцю, честь борони
Землі тієї, де зріс. Вставай!
Нехай не плаче твій рідний край!
Автор – Любов Пікас
16 квітня 2014 року Юрій Дяковський разом зі своїми товаришами з Майдану вирушив до міста Слов’янська Донецької області. Вони не збирались вести там якісь бойові дії. На меті у хлопців було лише зібрати інформацію про сепаратистів та ситуацію в місті, про розташування блок-постів на дорогах. Це була їхня спонтанна і, на жаль, не до кінця продумана власна ініціатива. Наступного дня, 17 квітня, Юрія разом з товаришами захопили в полон сепаратисти. Як розповідав згодом брат Юрія Олег Дяковський, хлопцям навмисно дали вільно пройти один з блок-постів, щоб потім, між двома ворожими блок-постами, оточити і схопити. Телефонний зв’язок з братом у нього обірвався після 13.30 години.
28 квітня 2014 року тіло Юрка з ознаками насильницької смерті було знайдене в річці Казенний Торець поблизу Слов’янська.
Через антитерористичну операцію, яка в той час тривала в околицях Слов’янська, та через те, що місто було повністю в руках російських бойовиків і місцевих сепаратистів, вивезти тіло загиблого Героя було вкрай важко. Складно було знайти судмедексперта, котрий видав би довідку про смерть Юрія. З такими ж труднощами довелось шукати транспорт, яким би можна було привезти тіло вбитого українця додому. Але, врешті, 5 травня пізно ввечері, після тривалих переговорів з терористами, вбитого Юрія Дяковського віддали представникам Донецької облдержадміністрації і перевезли до Донецька, звідки труна з тілом загиблого відправилась в останню дорогу до рідного дому.
8 травня 2014 року в місті Стрию відбувся похорон Героя, йому було 25 років.. Востаннє попрощатись зі своїм співвітчизником прийшли тисячі людей. Було дуже багато молоді, школярів. Люди стояли вздовж дороги, по якій несли труну з Юрком, і скандували: «Герої не вмирають!». Поховали патріота на кладовищі у його рідному місті. Залишив батьків та брата Олега.
Нагороди та відзнаки
- За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 94/2015 від 20 лютого 2015 року Юрію Дяковському було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
- 4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).
Джерело інформації – сайт nebesnasotnya.com