30 серпня у світі відзначають День зниклих безвісти. За офіційними даними, станом на весну 2021 року на Донбасі зникло майже 800 цивільних і 125 військових, зокрема 11 бійців добровольчих батальйонів і 69 армійців ЗСУ. Таку статистику надає спеціальна заснована в Україні два роки тому міжвідомча комісія з пошуку щезлих на російсько-українській війні. Утім, за цей час комісія так і не запрацювала на повну силу: має очільника, але для неї й досі не знайшлось ані приміщення, ані державного фінансування.
На восьмому році війни родичі зниклих безвісти вимушені самотужки шукати своїх близьких. Вони об’єднуються у громадські організації, проводять кропіткі розслідування, у пошуках правди навіть їздять на тимчасово окуповану територію. Деколи близьким військових, зниклих під час боїв, пропонують упізнавати рідних за ДНК-експертизою решток загиблих. Але, отримавши навіть 99% збігів, вони часто відмовляються вірити у незворотність і не забирають із безіменних могил тіла тих, кого генетичне дослідження назвало їхніми рідними. Інші близькі зниклих безвісти у зоні АТО/ООС були б раді провести аналіз ДНК, але зв’язок із їхніми найдорожчими урвався на території, нині підконтрольній російським гібридним силам — наприклад, у Донецькому аеропорту, Дебальцевому та Іловайську. Доступу туди тепер немає, а більшість безпосередніх свідків подій загинули у боях, пише “Reposter”.
62-річна Катерина Хом’як мешканка Луцька. У жінки — то візит до лікаря, то стрибки тиску. Післяінсультна пані Катерина геть втратила здоров’я з початком війни. 5 вересня 2014 року під Щастям у бою з російськими диверсантами зникли два її сини, Володимир і Дмитро.
Після повідомлення про їхню загибель Катерина побачила одного з них, Дмитра, у мережі на відео. Каже, був поранений або контужений. Відтоді жінка виграє суди, згідно з рішенням яких її синів не можна вважати загиблими, і далі шукає обох — нехай навіть неживими. 2014 року їй запропонували два тіла на Старобільському кладовищі.
Експерти підтверджують збіг аналізів ДНК одногоз них. Жінка від тіл відмовляється — мовляв, не збігаються за зовнішніми ознаками.
«У мене семеро дітей. Володя — 1990 року народження, Діма — 1993-го. Під час Помаранчевої революції вони були ще маленькі, але вистрибували через вікно і йшли на Театральну площу. Перед останнім Майданом Володя приїхав восени із заробітків у Москві. Повертатися в Росію хотів уже з Дімою, але, щойно зібрався Майдан, передумали.
21 січня почався обстріл майданівців. Сини почали збиратися в Київ. Я просила не їхати, але вони втекли, поки мене не було вдома. За кілька днів повернулися — чорні, закопчені. Думала, на тому й кінець, але вони почали бігати на луцький Майдан. Побачила у новинах, як вони вели в оточенні нашого губернатора. Володя потім казав: “Мамо, якби ми його не вивели, навіть не знаю, що би з ним люди зробили”.
Я родом із Пермського краю, чистокровна росіянка. Там уся моя рідня. В Україні живу 47 років. У березні 2014-го у Володимирській області помер мій батько. Тоді саме були перші загиблі під Волновахою. Володя мені сказав: “Мамо, може, ти не поїдеш?”. Синку, кажу, не можна так, мушу батька провести в останню путь.
У Росії небожі й сестра говорили, що у нас громадянська війна. А на Донбасі вже було кілька тисяч росіян. Пішла якось до родички, а вона каже: “Тобі треба їхати додому”. Чому, питаю. А вона мені: “Хіба ти не чула, що у Слов’янську ваші розіп’яли хлопчика?”. Знову зомбі-ящика надивилася.
Коли зникли сини, моя мачуха з Росії скинула мені фото батькового тата, щоб не забувала, що я росіянка. Відповіла їй, що пам’ятаю про своє походження і ніколи його не приховую. А тоді скинула їй фотографії з бою, де були мої сини, і фото російських військових на Донбасі. Підписала: вони теж росіяни, і мої хлопці зникли в бою з ними. Як би мені не хотілося, в Росію, мабуть, уже ніколи не поїду. Просто не маю права зраджувати своїх синів.
Коли 4 липня повернулася з Росії, зрозуміла — сини збираються на Донбас. Вони були готові до того, що з ними може там статися. Якось зайшла у дитячу, а вони складають знеболювальне, засоби для зупинки крові, перев’язувальні матеріали. 31 липня 2014 року хлопці пішли на війну добровольцями “Айдару”. Я з ними постійно тримала зв’язок. 5 вересня о 7 ранку набрали. Я ще спала. “Чому так рано телефонуєте?” — запитала. А вони: “Мам, ти зрозумій, деякий час зв’язку не буде. Ми йдемо на завдання. Але 17 вересня вже будемо вдома”. І от 17 вересня минуло вже шість разів, а їх і досі нема.
Того ранку вони виїхали під Веселу Гору Луганської області. Мали забрати звідти групу “Айдару” і повернутися. На зворотному шляху потрапили в засідку. Сепаратисти під виглядом українських військових відкрили по них прицільний вогонь. Частину добили в полоні. Тоді полягло 30 захисників.
Сіла за комп’ютер перевірити новини, читаю — загинули двоє братів-“айдарівців”. Почала дзвонити батькам і дружинам синових побратимів. Вони не хотіли мені нічого говорити. Знали, що відбулося, але приховували від мене. Навіть подруга приходила в гості, знала і нічого не сказала. Такої жалості не треба.
Нинішній серпень для мене важкий. День і ніч якісь скуйовджені. Стараюся кудись піти, щоб менше думати, але ввечері все одно опиняюся вдома. Останні дві ночі десь до третьої не могла спати. В голові одне й те саме. Я знаю кожен їхній день у цьому місяці. У такі-то дати були в оточенні у Хрящуватому, бачили смерті друзів. Після того у них змінилися погляди — навіть на фото це видно. По телефону чула, як змінилися їхні голоси.
Молодший казав: “Мамо, ти навіть не уявляєш, як це, коли в побратима одна нога летить в одну сторону, друга — в іншу”. У свої 20 років він бачив те, чого я не бачила за все життя.
Звикнути до цього неможливо. Коли йде важка хвиля і починаєш думати, де твої сини, ми, мами й дружини зниклих, телефонуємо одна одній. Завдяки спільній біді з’явилося нове коло друзів. Натомість ті, з ким дружили десятиліттями, відпадають. У нас одне в голові, і їм нема про що з нами говорити. Ходжу в церкву до баптистів. Ніколи не ставила Богові питання: чому саме я? Знаю, що Він дає людині стільки випробувань, скільки вона здатна витримати. Наскільки я сильна, знає тільки Він.
Від самого початку, як і всіх, мене шантажували. Були дзвінки з Житомирської області, з Черкаської, Харківської, з непідконтрольної території телефонували зеки. Хтось потім мені сказав: “Тьоть Катю, та ваш номер мають у кожній в’язниці”. Базу “Айдару” злили сепарам.
2015 року мені скинули смс, що у селищі Ювілейне тримають військовополонених, серед яких є прізвище Хом’як. Я сама перевірити цього не могла, передала інформацію до СБУ. Відповіді досі нема.
Мені пропонували п’ять тіл. У грудні 2014-го поїхала на впізнання зі старшим сином. Дали два тіла, які ні за тілобудовою, ні за зубами не підходили. Пропонували тіла на Старобільському цвинтарі. Теж не мої. Слідчий мені сказав: “Якщо вам не підходять на Старобільському, у нас є ще на Краснопільському”. Таке враження, ніби ми шукаємо кошенят або цуценят. Мовляв, яка різниця, чиє ви тіло заберете? А як же інша мама, яка шукає саме це тіло?
Якщо наші сини загинули, ми не маємо живої води, не маємо чарівної палички, щоб їх воскресити. Але їх треба повернути додому і поховати з почестями».