У квітні 2021 року свої життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність віддали 14 українських героїв. Місяць, що минув, забрав найбільше життів воїнів України, починаючи ще з травня 2019-го, коли Володимир Зеленський став президентом.
Про це інформує Твоя Львівщина посилаючись на сайт “Новинарня”
Серед загиблих, як і в березні, найбільше “едельвейсів” із 10-ї гірсько-штурмової бригади, яка тримає оборону в районі Горлівки – п’ятеро. По два воїни полягли з 58-ї мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виковського та 92-ї механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. По одному – з 1-ї танкової, 14-ї механізованої, 72-ї механізованої, 128-ї гірсько-штурмової, 36-ї бригади морської піхоти. Загинули один офіцер та один громадянин Грузії на контракті в ЗСУ.
Одинадцять смертельних боїв трапилося на території Донецької області, три – на Луганщині. У трьох випадках причинами загибелі воїнів були підриви, ще як мінімум у трьох – снайперський вогонь. Решта – обстріли та інші бої.
Загиблі герої квітня 2021
1. Сергій Сулима “Хой”
Головний сержант гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї бригади Сергій Сулима народився 9 жовтня 1980 року в місті Луцьк. У рідному місті закінчив школу та здобув освіту у Вищому професійному училищі.
Відслужив строкову службу в армії, згодом влаштувався на роботу водієм у Волинському центрі екстреної меддопомоги.
У 2015 році був мобілізований до лав Збройних сил. Відслуживши рік, повернувся додому. Останнім часом Сергій мешкав в Івано-Франківській області. Звідти в жовтні 2020-го знову пішов до ЗСУ – на цей раз за контрактом.
“Мужній воїн, десантник, що воював у гарячих точках світу в складі Французького легіону. Але після початку російсько-української війни спрямував всі свої навички та вміння на боротьбу з супротивником. Маючи надзвичайну високу підготовку, його місце було в силах спеціальних операцій (ССО України), але Сергій волів тягнути звичайні бригади до досконалості. При тому всьому залишався простим. Його не часто можна побачити на світлинах. Маючи багато відеоматеріалу з ним, ми не хотіли показувати це все для його ж безпеки та безпеки його родини”, – так розповідає про свого колишнього командира Олександр Єрмак.
Бійці довіряли Сулимі повністю і беззастережно: головний сержант користувався надзвичайно високим авторитетом і повагою.
“Він був фізично витривалим, високоосвіченим, вів здоровий спосіб життя та був прикладом для побратимів. Такі сержанти щодня пришвидшують позитивні зміни в нашому війську. Сергій був не тільки хорошим молодшим командиром, а й люблячим сином та гарним братом”, — розповів побратим загиблого Степан.
“Він справжній хоробрий воїн, він гарний друг, він любив життя…” – згадує заступник командира 10-ї гірсько-штурмової бригади підполковник Даніяр Петрюк.
За його словами, Сергій відходив під час обстрілу, коли підірвався на вибуховому пристрої.
Згідно з повідомлення ОТУ “Північ”, 3 квітня військовослужбовець Об’єднаних сил отримав бойове травмування несумісне з життям в результаті підриву на невідомому мінно-вибуховому пристрої поблизу селища Шуми на Донеччині.
“Ще тиждень тому в районі Шумів Сергій героїчно витягував з-під обстрілів своїх побратимів, які потрапили під кулі російських снайперів. Вже тоді він не жалів свого життя, не зважав ні на які ризики. Сьогодні ми ховаємо Сергія…” – зауважив під час прощання з бійцем заступник командувача військ оперативного командування “Захід” Сухопутних військ ЗСУ генерал-майор Олег Мікац.
Поховали Сергія Сулиму на цвинтарі в селі Гаразджа Волинської області. У нього залишилися мати і сестра…
2. Ігор Байтала
Ігор Байтала народився 19 травня 1995 року в Жидачеві Львівської області.
Після 9-го класу вступив у Жидачівський професійний ліцей, який закінчив, здобувши фах тракториста-машиніста. У 2014-2018 роках навчався на біолого-технологічному факультеті Львівського національного університету, отримав диплом за спеціальністю “технолог м’ясного виробництва”.
Строкову службу, на яку його призвали у 2019-му, Сергій проходив на посаді водія. Після демобілізації 2020 року він повернувся додому. Але відсвяткувавши з рідними Новий 2021-й рік, 5 січня пішов у військо вже за контрактом.
Служив у розвідувальному відділенні безпілотних авіаційних комплексів у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.
“Рядовий Ігор Байтала був мотивований, надійний, любив техніку. Він хотів служити у воюючій бригаді, хотів безпосередньо ділом займатися, цілеспрямовано бути у бойовій частині”, – розповів заступник командира 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону, де служив загиблий, майор Роман Волощук.
3 квітня в районі проведення операції Об’єднаних сил на Донеччині Ігор Байтала зник за нез’ясованих обставин. Зброї він при собі не мав. Зникнення бійця у бригаді помітили ввечері й негайно розпочали пошуки, але результату вони не дали.
Як запевняють у “десятці”, слідів бойових зіткнень у районі зникнення бійця зафіксовано не було. Через три дні, 6 квітня, на КПВВ “Мар’їнка” представники російсько-окупаційних військ передали українським військовим тіло Ігоря.
Обставини зникнення воїна з’ясовуються. Серед версій – втрата орієнтування або викрадення бійця. Але це бойова втрата. Як повідомили журналістам “Новинарні” у 10-й бригаді бригаді, причиною смерті бійця стали три кульові поранення.
Поховали Ігоря Байталу в рідному місті Жидачів. У нього залишилася батьки, брат та двоє сестер.
3. Владислав Мороз
Владислав Мороз народився 14 липня 1997 року в селі Халаїдове Уманського району (нині – Монастирищенського) на Черкащині. Там пішов у перший клас, а далі вчився на Київщині, в селі Данилівка, куди переїхав разом із батьками. Після школи вступив у транспортний університет, вивчився на архітектора-дизайнера. А після закінчення вишу пішов у військкомат і восени 2020 року підписав контракт на службу в ЗСУ.
Солдат, навідник 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців.
Попри те, що більша частина його життя пройшла на Київщині, Влад надзвичайно любив свою малу батьківщину – Халаїдове. “Батьки розповідали, що йому дуже подобалося наше село – тут, як то кажуть, зарито його пуповину”, – каже староста Халаїдового Іван Омельченко.
Місцеві жителі також запам’ятали маленького Владислава – дуже доброго й приязного хлопчину.
Владислав загинув 5 квітня близько 19:55 – від наскрізного кульового поранення під час ворожого обстрілу зі стрілецької зброї поблизу села Спартак на Донеччині.
Поховали Владислава Мороза в “батьківському” селі Халаїдове, яке він так любив. У нього залишилися батьки і сестра.
4. Віктор Гелебрант
Віктор Гелебрант народився 23 січня 1972 року в селі Неліпино Свалявського району Закарпатської області, де й досі мешкає його найстарша, вже заміжня дочка Марія.
“Батько в молодості служив в армії в морській піхоті, а мама весь цей час на нього чекала. Коли повернувся, то хотів ще укласти контракт і вирушити на службу на три роки, але рідні його відрадили. І в 1993 році вони з мамою одружилися”, –розповідає Марія.
Коли дружина була вагітна, чоловік поїхав до Харкова на заробітки, щоб підготуватися до народження первістка… І зустрів там іншу жінку. Тож із першою дружиною зрештою розлучився, переїхав до Харкова й там одружився вдруге. У цьому шлюбі також народилася донька.
Однак і цей шлюб не склався. Останнім часом Віктор мешкав у селищі Краснокутськ на Харківщині. Там він зустрів свою останню любов – бібліотекарку Світлану, яка народила чоловікові сина Родіона, нині він четвертокласник.
У 2015-2016 роках Віктор відслужив у ЗСУ за мобілізацією. Але повернувшись додому, зрозумів, що не може спокійно дивитися, як на сході гинуть українські воїни. Тож у 2016 році підписав контракт і повернувся у військо. Спершу служив у 24 омбр, а після продовження контракту у 2018-му – в 92-й окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Командир механізованого відділення механізованої роти.
“На фронт тато пішов сам, він завжди був патріотом. Але коли приїжджав на Закарпаття, якось не дуже любив про це розповідати”, – каже Марія.
До війни Віктор працював у Краснокутську слюсарем в управлінні житлово-комунального господарства.
“Віктор був добрим другом, який може поділитися останнім. Завжди усміхнений, любив жартувати. А ще – військовий профі. Він прагнув бути гідним прикладом для свого десятирічного сина Родіона”, — каже заступник командира механізованої роти з морально-психологічного забезпечення старший лейтенант Геннадій Ковшик.
5 квітня Віктор перебував на бойовому чергуванні. Бронежилет і шолом не змогли врятувати його від прицільного пострілу: ворожий снайпер поцілив бійцеві в голову.
Поховали Віктора Гелебранта у Краснокутську. У нього залишилися дружина, доросла дочка від першого шлюбу та неповнолітні донька і син.
5. Максим Стеблянко
23-річний Максим воював на сході разом із татом – теж військовослужбовцем-контрактником ЗСУ.
Максим Стеблянко народився в Лебедині на Сумщині 24 січня 1998 року, у батьків він був первістком. Потім у сім’ї одне за одним народилося ще четверо дітей. Один із братів Макса також зараз служить в армії.
Відслужив строкову і Максим – після того, як у 2016 році закінчив училище лісового господарства, де отримав спеціальності лісника, тракториста, машиніста й водія. А після “строчки” вирішив залишитися у війську і підписав контракт.
“Він пішов служити, прийшов через пів року. Говорить: «Я хочу підписати контракт». Я запитав: «Ти добре подумав?» Каже: «Саньок, я хочу піти”, – згадує однокласник Максима Олександр Немеш. – “Тепер тільки в моєму серці його голос, його посмішка. Разом з ним на риболовлю їздили, на одній роботі працювали… куди тільки разом не їздили”.
Із 2020 року Максим Стеблянко служив у складі 1-ї окремої танкової бригади. Солдат, водій механізованого взводу механізованого батальйону. Підвозив бойовим товаришам боєприпаси, продукти, різні необхідні речі.
“Оскільки я тільки вісім місяців на контракті, і це мій перший виїзд в зону ООС, – я могла завжди до нього підійти, він мене підтримає, заспокоїть. Або навіть насварить, але я розуміла, що все це жарт. Я була на кухні з 4-ї ранку, він зайшов до мене на кухню, я його ще погодувала. Він сів, я стала біля нього, він мене обійняв (він мене Рижа називав), каже: «Добре, Рижа, я поїхав». Я його обняла, поцілувала в скроню, і він поїхав. Потім я розмовляла з мамою телефоном і почула якийсь вибух”, – пригадує військовослужбовиця Марина Чирва, яка служила разом з Максимом.
Солдат Стеблянко загинув 6 квітня близько 09:30 – військовий автомобіль, яким він кермував, підірвався на невідомому вибуховому пристрої поблизу села Степне на Донеччині. За даними “Новинарні“, підрив стався, коли тентоване авто заїхало на мало вивчену ґрунтову дорогу. У машині перебували ще шестеро осіб, але вони під час розвороту вантажівки вийшли назовні і не постраждали.
Поховали Максима Стеблянко у місті Лебедин Сумської області. У нього залишилися батьки, троє братів і сестра.
6. Володимир Шпак “Капітан”
Командир протитанкового взводу роти вогневої підтримки 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ старший лейтенант Володимир Шпак народився 13 березня 1984 року в Чернігові. У 2006 році закінчив Чернігівський державний інститут економіки.
Cтав до лав ЗСУ у 2018 році, тоді ж і прибув у зону АТО, на 29-й блокпост у районі селища Новотошківське на Луганщині. Провів у складі 13-го мотопіхотного батальйону дві ротації біля Майорська. А ротація, яка стала для нього останньою, була вже четверта.
“Він хотів, щоб у нас армія була як у НАТО. Щодня говорив про це, досконало знав англійську мову. Були на полігоні на Львівщині цього року – він з іноземними інструкторами розмовляв англійською, показав там себе із кращої сторони. Можна сказати, найкращий із бригади був”, – розповідає побратим загиблого, старший технік 13 омпб Володимир Нестеренко.
Старший лейтенант Шпак загинув 6 квітня близько 10:55 поблизу селища Невельське на Донеччині під час ворожого обстрілу. Спершу зазначалося, що мінометного. У бригаді розповідали, що АГС. Згодом командування підрозділу уточнило: був артилерійський обстріл снарядами 3ОФ35 до протитанкової гармати МТ-12 “Рапіра”.
Поховали Володимира Шпака в місті Чернігів. У нього залишилися батьки і старший брат.
7. Денис Юшко
Денис Юшко народився 31 травня 1998 року в селі Новобогданівка Миколаївської області.
“Денис був дуже позитивним, безвідмовним, добрим, навіть трохи наївним. Він весь час посміхався, за це в школі вчителі називали його сонечком. Він весь час був зі мною поруч, мій найкращий помічник”, – зітхає дядько полеглого воїна, Максим Корнієнко.
Ще у школі Денис хотів стати зварювальником, як його батько. Але приблизно за рік до свого 20-річчя, коли його мали призвати в армію, передумав – вирішив, що хоче бути військовим.
“Вони удвох із другом відправлялися в армію, пам’ятаю, ми всім селом проводжали їх у будинку культури. Причому у військкомат він пішов сам, 30 травня 2018 року, за один день до свого дня народження. Так хотів служити. З армії повернувся у 2019-му, трохи побув тут, працював. Але потім сказав, що піде на контракт. Що він хоче захищати Україну, що це його покликання”, – згадує Максим.
Службу за контрактом у ЗСУ Денис розпочав наприкінці 2020 року. Матрос, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
До того, як виїхати на Донбас, морпіх зустрічався з дівчиною з іншого села. Пізніше вони почали жити разом у Миколаєві, наймали квартиру. Нещодавно у пари народився син, якого на честь покійного Денисового батька назвали Павлом.
“Буквально напередодні загибелі, увечері 7 квітня, Денис зателефонував, ми з ним розмовляли. Він тоді сказав, що на фронті ситуація дуже напружена. Навіть вимовив таку фразу: «Не знаю, чи повернуся я звідси». А вже наступного дня вранці мені подзвонили і сказали, що Денис загинув”, – переповів дядько.
8 квітня в районі Водяного на Приазов’ї, під час обстрілу позицій ОС Денис отримав смертельне кульове поранення в голову.
Поховали Дениса Юшко в селі Новобогданівка Миколаївської області. У нього залишилися дядько, цивільна дружина і маленький син.
8. Андрій Теперик “Беба”
Андрій Теперик народився 30 січня 1997 року в селі Мартове Печенізького району Харківської області. Закінчив ліцей будівельних технологій за спеціальністю “плиточник”.
Дуже добрий, людяний, дбайливий, і водночас взірець мужності й честі – так розповідають про нього односельці.
До війська Андрій пішов, коли йому виповнилося 20. Одразу на контракт – хотів воювати. Ще б пак, дідусь був військовим, рідний дядько – з початку війни на фронті. Знайомі кажуть: Андрій також був справжнім воїном, це відчувалося одразу. Коли рік тому перший, трирічний, контракт із ЗСУ добіг кінця, Теперик підписав другий.
Старший солдат, стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового Івана Сірка.
10 квітня Андрій ніс службу на позиціях бригади поблизу Золотого-5 на Луганщині, коли його “знайшов” снайпер. Прицільне поранення в тулуб виявилося несумісним із життям.
Поховали старшого солдата Андрія Теперика в рідному селі Мартове Харківської області. У нього залишилися батьки і семирічна сестричка.
9. Ярослав Карлійчук “Малий”
“Простий класний хлопець з Чернівецької області, невисокий на зріст, щирий іноді до кумедності, добрий і безбашенно сміливий”, – згадує про Ярослава учасниця бойових дій Олена Білозерська.
Ярослав Карлійчук народився 7 серпня 1996 року в селі Черепківці Глибоцького району на Буковині. Після школи рік пропрацював у Чернівцях в охоронній фірмі “Тигр”. Рвався на фронт, але вік не дозволяв.
У Збройні сили Ярик прийшов у 19. У 2016-му вже воював під Мар’їнкою.
Старший солдат, військовослужбовець підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади.
12 квітня в районі Шумів під Горлівкою Ярослав загинув під час прицільного обстрілу позицій “десятки”.
Поховали Ярослава Карлійчука в рідному селі Черепківці Чернівецької області. У нього залишилися мати, троє старших сестер, молода дружина і маленький син.
10. Олексій Мамчій
У родини Мамчіїв ця війна забрала вже двох синів. У липні 2016-го внаслідок мінометного обстрілу поблизу Авдіївки загинув Станіслав. А квітень-2021 став останнім для його старшого брата, Олексія.
Старший солдат Олексій Мамчій народився 27 червня 1980 року в Чернівцях. Закінчив Чернівецький професійний машинобудівний ліцей, потім – Інститут інженерної механіки та транспорту Національного університету “Львівська політехніка”.
На війну Олексій пішов у 2019-му – коли звідти повернувся (на щастя, живим) найменший із трьох братів Мамчіїв, Євген.
Олексій служив на посаді старшого водія зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр. Там же, у війську, зустрів своє кохання. Її так і звати – Любов. Служили на сусідніх позиціях, а невдовзі й побралися, зігравши весілля в Чернівцях.
“Олексій люблячий був, веселий. Мене він дуже любив. Я йшла ближче до ворога, тому він більше за мене переживав. Ніхто не міг подумати, що його вб’ють там, де більше людей… Ввечері ще до мене приходив, а вранці вже сказали, що його немає”, – розповідає дружина загиблого.
Вранці 13 квітня російські найманці скинули на позиції “десятки” з безпілотного літального апарата протипіхотну міну, один з осколків якої завдав смертельного поранення старшому солдатові Мамчію.
Поховали Олексія Мамчія у місті Чернівці. У нього залишилися батьки, брат, дружина і дочка.
11. Давід Шартава
Громадянин Грузії Давід Мурманович Шартава народився 11 січня 1975 року в Тбілісі. Виховав двох синів. Професійний військовий – брав участь в миротворчих місіях в Ірані, Афганістані, інших країнах.
Під час російської агресії проти Грузії затято воював за свою батьківщину. А коли імперія роззявила пащу на Крим і український Донбас – приїхав обламувати путіністам зуби в Україні.
“Багато українців загинуло за нас – за Абхазію, за Грузію, допомагали у 2008 році… І завжди допомагали. Це брати наші. Так що братів треба підтримати”, – казав Дато.
І підтримував не словом, а ділом, воюючи проти російських загарбників з перших років агресії РФ.
У 2016 році Дато в складі “Грузинського легіону” приєднався до ЗСУ. Старший солдат, військовослужбовець 2 огшбр 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
За словами його командира Мамуки Мамулашвілі, Дато був одним з найкращих воїнів легіону — одважним і вправним бійцем.
Як пише АрміяInform, напередодні загибелі, ніби щось передчуваючи, Дато прочитав вірш “Коли я помру”.
“Давид свого часу навчався у театральному училищі в Грузії й був дуже артистичним. Любив декламувати вірші, співати, завжди був веселим і чуйним. Є таке поняття «справжній тбілісець» — ним і був Дато. З усіма товаришував, не пригадаю, щоб у когось з ним траплялося конфлікти. Тому його загибель — це безумовно трагедія для нас і його сім’ї, бо Давида любили всі”, — каже командир.
Грузинський захисник України загинув 18 квітня поблизу Широкиного внаслідок ворожого обстрілу позиції ЗСУ з автоматичних станкових гранатометів.
Похований Давід Шартава на батьківщині у Тбілісі. У нього залишилися дружина і двоє синів.
12. Олександр Луцик
Солдат, оператор-розвідник протитанкового артилерійського дивізіону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Луцик народився 18 травня 1982 року в селі Годомичі Камінь-Каширського району Волинської області.
Закінчив Маневицьке профтехучилище, здобув фах столяра. У Маневичах на деякий час і осів, одружився. Та сімейне життя не склалося.
Після розлучення Олександр поїхав на заробітки в Польщу, певний час працював там будівельником. Але був змушений покинути роботу, після того як травмувався.
Повернувшись додому, в жовтні 2019 року Олександр підписав контракт на службу в Збройних силах. У подальшому планував присвятити військовій службі все життя.
22 квітня близько 11:30 противник обстріляв позиції “десятки” поблизу Шумів із ПТКР. Олександр Луцик загинув від осколкових поранень.
Поховали Олександра Луцика в селі Годомичі Волинської області. У нього залишилися брат та сестра.
13. Іван Ковальовський “Африка”
Іван Іванович Ковальовський народився 18 лютого 1973 року в селі Колінки Городенківського району Івано-Франківської області. Але після закінчення профтехучилища разом із молодою дружиною перебрався на Дніпропетровщину, де відтоді сім’я й мешкала.
Чоловік захоплювався риболовлею, не пропускаючи жодної нагоди насолодитися улюбленим хобі. У складі миротворчого контингенту служив у Сьєрра-Леоне (за що згодом отримав на війні позивний “Африка”), потім працював будівельником, зокрема і в Сибіру.
“Десять років я працював пліч-о-пліч із росіянами, але ніколи мені і на думку не могло спасти, що вони колись будуть воювати проти України, а я опинюся на тій лінії, яку називають лінією «розмежування». А наші «друзі» будуть щедро поливати вогнем і смертю”, – згодом розповідав Іван.
Після початку російської агресії на сході у 2014 році Ковальовського мобілізували, і відтоді практично весь час, за винятком перерви на лікування, він перебував на передовій. Спочатку служив у 17-й танковій бригаді, а з лютого 2021 року – у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського.
У 2015-му неподалік Станиці Луганської солдат Ковальовський підірвався на розтяжці. Поранення було дуже серйозне – він переніс кілька операцій, довго лікувався спершу в харківському, а потім у дніпропетровському госпіталі.
“Десь у душі я розумів, що моє життя розділилася на до і після. 17 березня – це другий день мого народження. У всьому я намагався шукати позитив. Ну і що, що тепер рука коротша, горбата, та ще й з сепаратистським подарунком в ліктьовому суглобі (лікарі так і не ризикнули його прибрати), зате кістки цілі, хоча трохи осколки і погуляли в моєму животі, але я живий”, – казав боєць.
Але коли одужав і повернувся додому, збагнув, що не може спокійно жити цивільним життям, коли десь неподалік і далі триває війна. І знову повернувся на фронт.
За даними “Новинарні“, 26 квітня Іван із напарником чергували на “спостережнику” в районі селища Піски під Донецьком. Мінялися: спершу один чергує внизу, а другий – на даху, потім – навпаки. Коли напарник піднявся на зміну, Ковальовський лежав і не дихав.
Оскільки крові видно не було, спершу побратими подумали, що 48-річний боєць помер від серцевого нападу. І лише потім побачили отвір від влучної снайперської кулі, якого спершу не помітили, бо кров увібралася в одяг. Прицільний постріл уразив нирки та інші внутрішні органи, не залишивши воїну шансів на життя.
Поховали Івана Ковальовського в селі Миколаївка, де живе його сім’я. У нього залишилися дружина і двоє синів.
14. Роман Гуляк
До закінчення контракту Романові залишалося трохи більше тижня: термін служби вичерпувався 7 травня. Але до найрідніших людей, які так його чекали, син та онук повернувся в домовині.
Старший сержант, командир мінометного розрахунку 1-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади Роман Гуляк народився 7 жовтня 1990 року у Волочиську на Хмельниччині. Був спортивним і активним хлопчаком, добре танцював.
Після школи закінчив Хмельницький торговельно-економічний коледж КНТЕУ, певний час працював на Волочиському машинобудівному заводі “Мотор Січ”.
На військову службу в Збройних силах був призваний за мобілізацією влітку 2015 року. У травні 2018-го підписав контракт. Був нагороджений медаллю командування ООС “За звитягу та вірність”.
27 квітня близько 12:30 у районі населених пунктів Оріхове і Новотошківське військовий автомобіль ГАЗ-66 з українськими бійцями підірвався на невідомому вибуховому пристрої. Роман загинув одразу, ще троє його побратимів дістали бойові травмування.
Поховали Романа Гуляка у Волочиську Хмельницької області. У нього залишилися батьки і бабуся.
Вічна пам’ять полеглим за Україну...
Вони не помруть, вони житимуть вічно. Якщо ми пам’ятатимемо їх та їхній подвиг заради України, заради нас.