20 лютого – День Героїв Небесної Сотні. Згідно Указу Президента України від 11 лютого 2015 року “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні”.

Саме в ці дні, шість років тому, під час Революції Гідності, протистояння між українським народом і тодішнім режимом сягнуло свого піку. 20 лютого 2014 загинуло найбільше активістів Майдану. Наступного дня, 21 лютого 2014 року, офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану. Цього ж дня на Майдані відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких в жалобних промовах назвали “Небесною сотнею”, а під час прощання з загиблими лунала жалобна пісня “Плине кача…”, яка стала українським народним реквіємом.

Серед полеглих мітингувальників під час Революції Гідності є й уродженці Старосамбірського району – це Богдан Сольчаник.

Богдан Сольчаник народився 25 липня 1985 року у місті Старий Самбір.

Отримав у Львові вищу освіту, а згодом проходив докторську програму у Варшаві та готував до захисту дисертацію «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті. 1965–2006 роки». Богдан викладав на кафедрі нової та новітньої історії України Українського католицького університету, був активістом Громадянської мережі “ОПОРА”. Саме громада, її місцева самоорганізація у малих селах і містечках, вважав Сольчаник, має стати рушійною силою для розвитку країни. Відтак, юнак брав активну участь у громадських рухах, – ще сидячи за шкільною партою.

Богдан Сольчаник восени 2004-го виводив на площі Львова студентів, щоб боротися з «кучмізмом». Але тільки через ненасильницький спротив. Він не знав, що таке насильство. А також, він влітку 2013-го ініціював у Львові акції солідарності з мешканцями Врадіївки, що повстали проти міліцейського свавілля.

Богдан закликав львівських студентів до мирного протесту, коли стало відомо, що асоціацію з ЄС не підпишуть. На Майдан в Київ Богдан приїздив кілька разів.

Будівничий Золотого століття

Присвята Богдану Сольчанику

Усміхненим відчиняться всі двері,
Навіть коли десь ключник задрімав.
Дослідження складних доріг імперій,
Історії, де різні імена, –

Це ж так бентежить, кличе знов до книги,
Де особливий дух бібліотек.
В історії завжди була інтрига,
Тому й кортить дізнатися про те.

Усміхненому, мабуть, зовсім просто
Сказати “Добрий день!” чи підійти,
Товаришів закликати у гості, –
Всі десь перетинаються світи.

А що б сказав Перікл? Стратег держави,
У нього сила витримки яка!
Його із глузуванням проводжали,
А він їм присилав провідника

Із ліхтарем, – щоб провести додому,
Отак добро перемагає зло.
А усмішка долає всі кордони,
Вона – як рятівне міцне весло!

Тисячоліть між ними пил іржавий,
потужні інформації пласти,
Про рідний Львів, і Київ, і Варшаву…
Як ті ліси густі перебрести?

І як збагнути велич і гординю,
Ідеї від Перікла до Бурдьє?
Безмежний простір – молодій людині
Коли жага до знань у неї є.

Запало в душу: Лєшек Кулаковський,
Його духовність, світло і мета…
Все легко ніби: дружба і знайомства –
Й повага, хоч і юні ще літа.

Світ – без насилля! Мирні хай протести
Напишуть нам історію нову.
Дві тисячі четвертий… Став він тестом,
Хто – за народ, а хто – за булаву.

Тоді, ще юні, стали враз дорослі,
Складали плани у своїй “Порі”.
Їм так потрібен європейський простір,
І тут, мабуть, підтримав би Перікл.

Навколо його усміху юрмились,
А хлопець все ідеями горів.
Щоб молодим історія відкрилась,
Він школу заснував в монастирі.

А ті мандрівки на велосипедах:
Холодний Яр, де жебонить струмок!
Свобода духу – то високе кредо!
Не будеш вільним, як не зробиш крок.

Коли ж дізнався про лиху розправу,
Зібрався миттю – люди ж піднялись!
До Києва він рушив із Варшави, –
Допише дисертацію колись!

Хіба ж його, рішучого, зупиниш?
А на Майдані вже лютує смерч.
Казав: якщо судилося загинути,
То за Вкраїну – не найгірша смерть!

Усміхнені нікуди не зникають!
Як добра книга, як церковний дзвін
У віршах і у мандрах рідним краєм,
У школі монастирській – всюди він.

Його усмішка досі людям світить –
Хоч і така зламалась добра віть.
Ще буде Золоте у нас століття –
Перікл позаздрить. І позаздрить світ!

Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка

Богдан Сольчаник загинув від ворожої кулі – на вулиці Інститутській, біля готелю “Україна”. Похований у рідному місті Старому Самборі, йому було 28 років. Залишив батьків – Зіновія та Оксану, брата Степана.

У 2014 році була видана збірка віршів Богдана Сольчаника під назвою «Кухні мого покоління». Вірші розкривають світогляд Богдана, його внутрішні переживання та ставлення до подій сучасності. Збірка складається з трьох тематичних розділів: особистої, суспільної та любовної лірики, написаної у період з 2002 по 2013 рік.

Нагороди та відзнаки

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Богдану Сольчанику було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).
8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).