Сьогодні на 96 році життя відійшла у вічність Надія Байдала-Богдан, самбірчанка, ветеран УПА, в’язень сталінських концтаборів Колими та Магадану, багаторічна членкиня Самбірської міськрайонної організації «Союз українок».
Сама Надія Байдала уродженка Мостищини. Її батько – директор “Земельного банку”. На своєму посту активно і самовіддано захищав інтереси своїх земляків-землеробів. З приходом радянської влади був заарештований та загинув у Самбірській тюрмі від тортур та виснаження у 1946 році.
У 1940 році усю родину Байдалів (окрім батька, який вже був у тюрмах) вивезли в Сибір, а згодом – у Казахстан. Вже на засланні у 1941 році їх арештували та засудили як ворогів народу за антирадянську пропаганду. Двом старшим братам дали по 10 років, а Надії з братом Романом – по 5 років.
У 1947 році Надія повернулась в Україну, до Самбора.
Близько року 21-річна самбірчанка працювала зв’язковою УПА, за що у 1948 році її заарештували та вдруге засудили на 5 років каторги в таборах на Колимі через те, що не могла стояти осторонь подій, які відбувалися в той час на Західній Україні.
Так почалося її табірне життя, етапи, пересилки, слідство, суд без суду.
У інтерв’ю одному з видань Надія Байдала-Богдан згадувала події тих часів: «Було так зване “особоє совєщаніє” десь там у Москві, після якого викликали в кабінет і примусили підписати свій вирок. Стаття 54, 1-а і строк 5 років на Колимі.
Після того, як припливли в бухту Нагаєво, що в Магадані, і поки нас вивантажували, перед нами виступив начальник конвою, котрий супроводжував пароплав, і сказав: “Вніманіє, бандеровці, убійци, кровопійци, націоналісти! Ви прієхалі на Колиму, ви знаєте, що отсюда возврата нєт. Ми вас стрєлять нє будєм, ви самі подохнєтє, но преждє, чєм ви подохнєтє, ви поработаєтє на совєтскую власть”. То були слова привіту совєтського офіцера. Ми не усвідомлювали ще тоді значення тих слів».
Будучи в’язнем молода тоді дівчина вимушена була працювати на будівництві. Будували тюрми. Копали промерзлу землю, рили траншеї. Нелюдська праця по 10 годин на 50-градусному морозі. І раз на місяць вихідний – банний день. При важкій праці – відсутнє нормальне харчування: суп з кропиви та ячмінна каша, ще зіпсута риба.
За спогадами Надії Байдали-Богдан найважчим на засланні було усвідомлення, що не можна повернутися на рідну землю. Колима – то не материк. Там доступ лише пароплавом або літаком. Там немає залізниці. Звідти не втечеш. «Ми собі не могли уявити, чи взагалі колись вернемо. Не мали надії на повернення. Але так Господь дав, що ми повернулися. Не всі, правда. Дуже багато загинуло там від голоду, тяжкої непосильної праці, від холоду.
Там на далекому засланні Надія зустріла свого чоловіка – Андрія Богдана, родом з Волині, також в’язня сталінських таборів. З ним повернулася у Самбір та у згоді прожили до смерті чоловіка у 1992 році. До виходу на пенсію працювала бухгалтером в одній з установ міста.
Вже за часів незалежної України Надія продовжила свою громадсько – політичну діяльність на благо свого народу. Була секретарем спілки політв’язнів, секретарем братства УПА, членкинею КУНу, та ради “Союзу українок”.
«Дорога в житті встелена не тільки рожами. А коли випадають рожі, то і вони своїми колючками ранять дуже гостро. І все ж варто жити вже навіть заради тих митей, коли бачиш їх квіт і відчуваєш їх запах. …Воно все відійшло давно, і здається забулося, але воно не забувається» – так вона пригадувала своє повне випробувань життя. Висилка в степи Казахстану, розлука з родиною, смерть батька і брата, два арешти – два терміни ув’язнення, десятиліття в сибірських таборах на “краю світу”, підірвано здоров’я і багато всього… Пані Надія була справжньою аристократкою духу, яка до останнього блиском в очах заряджала жагою життя.
Вічна пам’ять!
джерело інформації : Самбірська міська рада